Вважається, що бджола з"явилася ще в первопочині світу, коли, як говориться в стародавніх колядках, вона винесла «святий воскочок» з—під первісних вод, стали вважати бджолу Божою мухою, слугою Божою, бо вона виконує Божі доручення та збирає поживу для богів.

Мед та віск збирається з квітів, де, за стародавніми віруваннями, народжуються діти, відтіля й приходять на Божий світ. Ця божественна їжа душ—духів, прихильних та добрих до людей, є також їжа душ родителів—прародителів. Оскільки бджолиний «воскочок» призначений для виготовлення свічок, святий вогонь яких має чудодійну силу, то віск став вважатися найвищою жертвою небу. Засвічена свічка — то частка сонця, а тому стала символом бога урожаю Спаса. Ось чому бджолиний мед і віск, як перше творення світу, призначені для пожертвувань на Святій Вечері. Підкидання першої ложки куті на стелю має ритуальне значення, пов’язане з бджільництвом: «щоб бджоли роїлися» та «щоб рої сідали». При чому бджоли з своїм незрівнянним господарським і суспільним ладом, разом з господинею роя маткою являють собою велику рідню, що має чудову аналогію до святого великородинного збору всього оріанського племені у Святий Вечір на Різдво.

Господар обов’язково приходить з привітанням до бджілок’ на Різдво молодого сонця Божича, на Новий рік породин місяця; з «Трійцею» на Водохрищі та на інші великі свята. «Трійця» — то три грубих свічки воску прикрашені квітами; за віруваннями предків знаменує Сонце—Небо, Землю—Матір та Царицю—Водицю. Ні одне свято не проходить без воскових свічок. Воскова свічка хоронить під час великої громовиці, її світять під час родів, щоб породіля скорше й з незначною біллю «розрішилась», свічки світять під час Багатої та Голодної куті; свічки запалюють при хрещенні дітей; вогонь їх є символом плідності, тому їх запалюють на весіллі; із свічкою виряджають покійника, бо лише воскова засвічена свічка просвітить дорогу на тамтой світ конаючій людині. Тому кожна бабуся, навіть найбідніша, старалася за своє життя придбати кусник воску, щоб, коли вмиратиме, горіли воскові свічки. З воску робили різні мазі—спуски для лікування; воском писалися і писанки...

Особливу любов до бджіл виявляли дідусі—пасічники. Дідусями—пасічниками в давнину були лише чоловіки похилого віку, від 60 до 100 років. Користувалися ці дідусі у кожному селі великою пошаною. Недаремно приказка говорить: «Бджола — Божа мушка, а пасічник —Божий чоловік», а праця збирачів меду — то справа «богоугодна». Пасічники вважали, що Божі мухи випросять у Бога для них прощення за їх гріхи.
Дідусі—пасічники в усі великі та урочисті дні улітку й узимку ходили до бджілок. Дідусі вірили, що Божі мухи їх розуміють і слухаються. Вони досконало знали всі звички із життя бджіл: знали, які запахи та кольори бджоли люблять і які не люблять; знали, що спокійних людей бджоли не кусають; знали, що не люблять вони крику, жвавих рухів і особливо не люблять, коли до них приходять у «кудлатому чи волохатому». Ще з тих стародавніх часів виникло прислів’я: «Роботящий як бджілка», а про ледачих людей пасічники казали: «То трутень — він ні про що не дбає.»
У середньому бджолина сім’я нараховує кілька тисяч бджіл. У сім’ї є матка і біля сотні трутнів. Трутні — бджолині самці, призначення яких запліднювати неплідних маток. Усі інші бджоли —трудівниці. Рій не проживе довго без матки і трутнів, а тому «членам царського сімейства» приділяється щедра увага.

У давнину дикі бджоли будували свої гнізда в дуплах дерев, печерах, щілинах скель. Вулик в дуплі дерева на кореню називається борть, а бджільництво колись називалося бортництвом. З плином часу випиляні з дерев борті люди почали розміщувати на землі поближче до обійстя і дали їм назву вулики—дуплянки, або колоди. З прирученням бджіл вертикальні й горизонтальні колоди все більш удосконалювались, обладнувалися рамками. У нерозбірних вуликах не можна було одержувати якісний мед; а коли у важких колодах закурювали та вирізували мед, знищувалась значна частина роботящої сім’ї, а разом і гніздо роя.
З удосконаленням вуликів почали збирати високоякісний мед.
Укус бджіл вважається цілющим від деяких хвороб і недуг. Хворі «на ломоту костей» — ревматизм, відчували себе значно краще після укусу бджіл. З сивої давнини наші прародителі вживали мед як надійний засіб поновлення сил, який додавав бадьорості та виліковував від простудних хвороб. Мед вживали при дитячих хворобах: корі, кашлі-простуді тощо. З меду варили і міцні напої, що вживалися на тризнах, весіллях та на всіх святкових урочистостях. Іноземний мандрівник Ібн-Руста, побувавши на оріанській землі— IX століття писав, що дажбожичі на рік по небіжчикові беруть кухлів по 20 меду, несуть на могилу і всією родиною розпивають.

Найбільшим святочним днем у пасічників був день Зосима Бджоляра — 17 квітня, та ще раніше — 17 березня, день Теплого Олексія, але тоді не завжди буває сприятлива погода. В це велике і радісне свято пасічники виставляли вулики на бджільнику і молилися про бджолині рої та просили бджолу, щоб злітала до моря й пренесла золоті ключі від довгожданного літа.
Перше збирання меду відбувається на Малого Спаса (1 серпня). В цей день уперше їдять мед з маковими коржиками. На Великого Спаса (6 серпня), збирають мед вдруге, освячують його, та їдять з яблуками та грушами.
Опікують бджілками святі Зосим і Саватій. 

Починаючи з 19 вересня впродовж тижня пасічники готували вулики до зими, а на саме свято Пасічників 27 вересня заносили їх в темники—ошманики, бо незабаром прийде 1 жовтня, ще одне велике свято Матері—Землі, коли земля починає вкриватися падолистом та лягає відпочивати до весни. Просить Мати—Земля тоді: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, покрий в’ялим листочком, покрий в’ялою квіткою, білою наміткою. Покрий, покрий нивоньку, щоб не боліла їй спинонька, ні спина, ні голова, щоб на весну здорова була. Покрова снігом сипле. Пороша — покрова землі...» Так і бджілки будуть відпочивати до тих пір, коли навесні, з першими сонячними променями дідусь—пасічник іще до сходу сонця, чисто одягнувшись, засвітить цьогорічну трійцю, та взявши свяченої води, потрошку скропить дорогу аж у самий стебник—темник. Темник або бджільник — це суха, темна, чистенька і досить простора землянка, де осінню вкладають вулики—дуплянки. В ній обов’язково має стояти свята вода, квітка з колосків — кропильце, торішня трійця, пахучі бджолячі зілля з Купальської ночі, та в пляшечці суміш чарівних вод: купальської роси, стрітенської, благовіщенської, водохрещенської та інших.

Підійшовши до стебника—темника, дідусь—пасічник ставав навколішки і проказував молитву: «Добрий день тобі, царице—матко! Хай буде тобі щаслива весна, щасливе літо! Час тобі господарити, лад давати Божим мухам. Святий Теплий Олексій, чоловік Божий, благослови мої і чужі Божі мухи, і ви, родителі—прародителі наші, наставте на пожиток і на добро наші й Божі мухи: щоб добре роїлися, щоб рої сідали низько й давалися нам до рук, щоб добрий пожиток принесли й нам, і прародителям нашим і Богові, щоб чужі бджоли не нападали; щоб лихі люди зла не наворожили... Царице—матко, будь здорова, наставляй своїх мух на працю!»
Це буває в день коли теплий Олексій—бокогрій зводить зиму нінащо. Кажуть дідусі—пасічники, що і «Божі мухи також тоді уранці моляться богу!»

Джерело: 
Войтович Валерій Миколайович Міфи та легенди давньої України. — Тернопіль: Навчальна книга — Богдан. 2005. — 392 с.